Приєднуйтеся до нашої групи у Facebook

Для кожного іммігранта – свій шлях адаптації

0

Будь-який іммігрант може сказати, що переїзд до нової країни сповнений формальних випробувань: юридичних узгоджень, зборів. Далі – подорож, мовний бар’єр і безліч потреб вже після прибуття.

Але значно рідше говорять про емоційні проблеми, які долають іммігранти під час переїзду. Звісно, усі ми знаємо про культурний шок, ностальгію тощо. Але саме ця непомітна, проте тривала культурна адаптація іммігранта і визначає подальший шлях до успіху.

Лікар Селія Фалькова дослідила, що іммігранти у 3-4 рази частіше відчувають соціальну тривогу, депресію, зловживають алкоголем чи наркотиками, мають суїцидальні думки. Причиною таких наслідків стає психологічна необхідність пристосуватися до нової культури.

Чому процес адаптації такий болісний і психологічно складний?

Світло на цю проблему пролили дослідники Аарті Айер і Джоланда Джеттер. Вони ввели термін «безперервність ідентичності», який означає зв’язок між людиною у минулому і тією самою людиною у теперішньому. Ця лінія самоідентифікації повинна бути цілісною.

Безперервність ідентичності – невід’ємна складова психологічного здоров’я, вважають дослідниці. А переїзд у нову країну різко її розриває.

Але чому так відбувається?

Для відповіді на це запитання треба краще зрозуміти, що таке ідентичність. Одна з найвидатніших дослідниць цього питання Джин Фінні впевнена, що ідентичність – це сума двох факторів. Перший – «ким я себе вважаю», другий – «ким, на мою думку, мене вважають інші».

Наприклад, я народилася і виросла в Україні, але чимало людей вважають, що я американка. У мене немає особливого кольору шкіри, рис обличчя, акценту чи хоча б прізвища. Навіть мій чоловік вважає мене американкою. Та все-таки я нею не є, і українка в мені завжди страждатиме, тому що її не помічають.

Зовнішні елементи моєї ідентичності змінилися після переїзду, а отже, почали зміщуватися і внутрішні складові. А це дуже, дуже болісний процес.

Чимало людей після переїзду спускаються вниз кар’єрною драбиною. На Батьківщині вони були поважними людьми на високих посадах, а тут часто доводиться влаштовуватися на менш престижну роботу, наприклад, через мовний бар’єр. Це спричиняє ще більші проблеми з адаптацією.

Але як відбувається пристосування? І чи є кращі й гірші методи адаптації?

Дослідник Джон Беррі впевнений, що існують чотири шляхи засвоєння нової культури, більш і менш корисні для ментального здоров’я.

Уявімо умовного українського іммігранта у США.

Якщо іммігрант вважає, що успіх у новій країні залежатиме від швидкості сприйняття нової культури, то він швидко відкине минуле. Так спершу діють багато людей: залишають старий світ за плечима, продають все, щоб купити квиток, або тікають від переслідувань. Для них немає шляху назад, вони рідко контактують з рідними на Батьківщині і тяжко працюють, щоб асимілюватися.

А от ті іммігранти, які відчувають дискомфорт у новому середовищі, можуть обрати шлях відчуження. Такі люди уникають контактів з американською культурою, спілкуються переважно з українцями, читають українські ЗМІ, готують вдома українську їжу і зберігають культуру якомога ретельніше. Зазвичай саме такі люди організовують закриті спільноти й місця на кшталт Чайна-тауну, Маленької Італії чи Брайтон-Біч. Це «країни в країні», які усувають необхідність приймати іншу культуру.

Найскладнішим є шлях маргіналізації, тобто відкидання обох культур. Це відчуття «я не належу до цього, але до іншого я вже теж не належу». Така людина самотня й ізольована, вона відчуває психологічний тиск і вважає себе аутсайдером. Саме цій категорії іммігрантів найбільше потрібна підтримка і професійна допомога.

Останній шлях – інтеграція, найпродуктивніший вибір, який, однак, вимагає багато зусиль. Іммігрант повинен обирати найкращі елементи обох культур, щоб мати своє унікальне уявлення про світ.

Для мене це означає:

  • вільно говорити українською і водночас вдосконалювати англійську;
  • вчитися у США й готувати українську їжу, тому що для мене вона смачніша і корисніша, ніж американська;
  • мати чоловіка-американця і брати участь в розвитку української культури в Арканзаському університеті.

Інтеграційний шлях – це активне використання обох культур і їхніх найкращих елементів.

Тож який шлях адаптації обираєте ви? Ви помітили себе у якомусь із цих описів? Де ви бачите себе у цій тяглості? Залиште коментар і поговорімо про наші шляхи адаптації.


Знайшли для себе щось цікаве? Порекомендуйте цю статтю також вашим друзям та знайомим, поширивши посилання в соціальних мережах. Також підпишіться на нашу тижневу он-лайн розсилку тут, щоб бути в курсі всіх оновлень сайту. Якщо у вас є запитання або додаткова інформація, поділіться нею в коментарях нижче.

Share.

Про автора

Ramer Svitlana